Зустріч майже мимоволі

Близько 6 години вечора п'ятниці, 20 січня 2006 року на виході із київської станції метро "Палац Спорту" зібрався досить великий натовп, котрий зустрічав усіх, хто виходив, класичним передконцертним запитанням про "зайвий квиточок". Поки подолав в умовах морозу десь за мінус двадцять градусів невелику - десь метрів п'ятдесят - відстань від метро до власне самого Палацу спорту, почув десь чотири або п'ять пропозицій продати квиток.

Хоча б уже це все вкупі - чимала група людей, що мерзлякувато щуляться в підземному переході й сподівається на чудо у вигляді "зайвого квиточка" - опукло й виразно, абсолютно наочно показує, яким сильно Україна чекала тої музики, взагалі такого культурного явища, яким були "Брати Гадюкіни". Щойно почув про майбутній концерт з реклами по радіо, то думка спрацювала одразу - піти й купити. А потім побачив, що таких людей, що більше десяти років чекали, що "хлопці таки зберуться й заграють", було зовсім немало - майже повний зал Палацу спорту.

Концерт розпочали, втім, не "Брати", а молода івано-франківська група "Перкалаба". До того чув тільки назву, мовляв - є така група, а от на концерті прийшов нарешті час познайомитися. Івано-франківські "вар'яти", як назвав хлопців вже по виступі Сергій Кузьмінський, вокаліст "Братів Гадюкіних", справили гарне враження насиченим і багатим звучанням (крім вокаліста Івана Гнатківа, гітариста, басиста, барабанщика - так би мовити, "класики" складу рок-групи - були ще трубач, валторніст і навіть цимбаліст), жвавою запальною музикою - ми не втрималися й спустилися на накритий якимось спеціальним покриттям лід хокейного ігрового поля, що правив цього вечора за танцмайданчик. Ще імпонував гумор й іронія текстів музики, єдиний, як на мене, недолік виступу - не надто добре налаштована звукова апаратура, через що слова було розібрати важкувато... Але це, безумовно, претензія не до "Перкалаби". Появу "Братів старших", як їх раз по раз називали молоді івано-франківські музиканти, зустріли просто-таки шквалом вигуків, піднесеними в захваті руками й... двома прапорами братньої Литви. Потім, по ходу концерту, до них додалися було ще два українські "політичні" прапори - Української народної партії та партії "Батьківщина", а потім зникли. Відтак і складне політичне сьогодення відступило десь далеко, і з'явилося змішане почуття - радість і ностальгія.

Ще навіть коли "Гадюкіни" не почали грати, а тільки звучали їхні незаперечні хіти "Сорок пачок "Верховини" й "Червона фіра" у виконанні "Перкалаби", почали накочуватися хвилями спогади, і знову поставати перед очами ті роки, коли на магнітофоні крутилися касети з їхніми піснями. Найраніший спогад - як на фестивалі української пісні "Червона рута" в Чернівцях 1989 року вони виконали "Наркомани на городі". Колоритна й дотепна історія, виспівана соковитою народною мовою сподобалися тоді не тільки мені, а й моїм батькам. Й нині, більше ніж через шістнадцять років музика групи зберегла свій потенціал єднати покоління - довкола нас танцювали юнаки й дівчата, яким стільки ж, скільки мені було тоді, в 1989-му, що так само, як ми, знають слова пісень напам'ять...

На самому початку 1992 року в мене з'явилася перша касета з музикою - при тому, що магнітофону ще тоді не було. Нам, активним учасникам підготовки референдуму за незалежність, тоді подарували касету з українською музикою, на одній cтороні - гімн "Ще не вмерла Україна" і стрілецькі пісні, так би мовити, наша патріотична класика, з іншої - нова українська рок-музика. Я вже зовсім забув, що ж власне там було, окрім хіба "Підпільника Кіндрата" Андрія Миколайчука та, звичайно ж, ще одного хіта "Гадюкіних" - пісні "Братів Гадюкіних" "Ой лихо..." Коли через 14 років слухав цю надзвичайно колоритну пісню про лихо Миколи, який "бомбу мав під стрихом", вже на концерті, згадав, як мої російськомовні друзі вдавали, послухавши твір, правдивих гуцулів - "Партизани, кіку вас є?" - "Цванціг".

Але вже справжнє захоплення "Гадюкіними" почалося тоді, як одного теплого травневого дня 1996 року наша дружня компанія зайшла до магазину "Продтовари", де тоді продавалося все підряд - від калош і відер до парфумів й книжок, й побачила касету "Було не любити", яка невідомо як потрапила до мого рідного Бердянська - й одразу я купив її. Що тоді почалося! Ми всі по черзі слухали її "до дірок" (в буквальному розумінні - врешті-решт зіпсували запис), а потім прийшла наступна "стадія" - ми стали наспівувати пісні (особливо приставучою була "Карпати програли футбол" - її теж заграли в Палаці спорту) й навіть намагатися підібрати їх на гітарі. Одне слово, для нашого оточення настав нелегкий час. Потім, звичайно, відпустило, але пісні "Братів Гадюкіних" запам'яталися на все життя і, здається, лише чекають нагоди випорхнути в світ, здебільшого у вигляді приказок, щоб все довкола було не просто так, а "всьо чотко".

Пісні групи, що сполучують у собі добре зіграну й різноманітну музику, переважно різножанрові танці (рок-н-рол, танго, блюз, самбу) та дотепно-іронічні, а головне - чесні тексти, й досьогодні здатні подобатися аж не тільки запеклим прихильникам "Гадюкіних". Приміром, моя дружина, якій вони до концерту не дуже подобалися, тепер в захваті від почутого.

Звичайно, те, що написане й зігране 10-15 років тому, нікуди не подінеться, але, схоже, музикантів влаштовує, що творчість у "Братах Гадюкіних" для них назавжди в минулому. Після 1995 року рівень їх самореалізації не піднімався участі у виступах і записах інших виконавців та діджейства в нічних клубах. В принципі, концерт 20 січня з огляду на це - вже велике досягнення. Він зайвий раз засвідчив, що заспіване "Братами Гадюкіними" вже давно існує незалежно від них, що сама група вже давно стала легендою української рок-музики. І те, що відбулося в Палаці спорту - це майже мимовільна, але від того не менш щаслива зустріч тої легенди зі своїми творцями.